Цими днями православна церква святкує свято свят і торжество із торжеств – Світле Христове Воскресіння, Пасху, або ж Великдень. Це свято найбільше і найдревніше з усіх християнських свят. Відзначається воно урочисто з часів апостольських і, за постановою I Вселенського Собору, святкується в перший недільний день після 14 нісану, після весняного рівнодення і першого весняного повного місяця.
В ці дні вірні вітають один одного словами: “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!” У храмах відбуваються урочисті богослужби. Над містами й селами лине мелодійний тридзвін, що виражає християнську радість, торжество.
На жаль, далеко не всі з тих, хто вважає себе православними тільки тому, що були у дитинстві хрещені за православним обрядом, дійсно розуміють всю велич і радісну символіку цього Свята. Більшість приходить до церкви один раз на рік – посвятити паску. У кращому випадку двічі (на передпасхальну сповідь та причастя, якщо, звісно, життєві обставини не змусять звернутися до священика з потребою вінчання, хрестин або похорону). Для таких “горе-православних”, які не лише до храму не ходять, але й Святе Письмо вряди-годи беруть до рук, Пасха асоціюється лише з пасхальним куличем – паскою (здобною булкою, яку печуть господині на це свято). І все. Добре ще, коли водночас із глибин пам’яті виринають котрісь уривки мимохідь почутої інформації про страждання, смерть і воскресіння Христові. Та й для віруючих, які не обминають храми стороною і читають Біблію, здебільшого суть свята зводиться лише до констатації історичного факту воскресіння Ісуса Христа.
У чому ж суть празника Пасхи? Для того, аби відповісти на це запитання, треба розглянути три необхідних аспекти: значення самого слова “пасха”, а також старозавітне та новозавітне розуміння цього біблійного терміну.
Слово “пасха”, точніше “песах” – гебрейське і перекладається буквально як “перескочення”, “перехід”, “вирятування”. З часів Старого Завіту пригадувало воно історичну подію, коли Господь, побивавши первородних Єгипту, обминав (“перескакував”) ті доми, двері яких були помазані кров’ю жертовного ягняти – символу грядущої жертви Сина Божого за гріхи людські. Означало воно перехід, урятування, перескочення Ізраїля, народу Божого, зі стану єгипетського рабства у стан вільних жителів обіцяного краю, землі обітованої. Означало воно й майбутню, Новозавітну Пасху: прийдешній перехід, вирятування, “перескочення” народу віри, віруючих і вірних послідовників Христа, з духовної країни рабства гріха, у вільний стан Землі Обіцяної – країни свободи духа. Перехід, зумовлений кровною жертвою Істинного Агнця, Який візьме на себе гріх світу – Господа нашого Ісуса Христа.
Пасха старозавітна стала прообразом новозавітної Пасхи. Як у старозавітні часи був посланий Богом Мойсей – “найлагідніша за всяку людину, що на поверхні землі”, щоб вивести народ Ізраїля з єгипетського рабства, так послав Господь Сина Свого однородженого, щоб вивести нас, немічних, із рабства гріха. “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього – не буде засуджений; хто ж не вірує – той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженого Сина Божого” – читаємо в Євангелії від Івана.
Сказав Господь: “вірою спасетесь!” І як в старозавітні часи віра в майбутній прихід Агнця Божого, Месії-Христа спасла народ віри від гніву Божого, так і в часи Нового Завіту віра у викупну жертву Спасителя та грядущий прихід Його у славі спасає віруючих і вірних від вічного засудження.
В старозавітні часи виразом цієї віри було помазання вхідних дверей будинків нащадків Авраама кров’ю жертовного ягняти, а згодом – щорічне святкування пасхи Господньої, вічної постанови для всіх поколінь народу Божого. В часи ж Нового Завіту виявом цієї віри смиренної, що чинна любов’ю, є принесення в нашому житті плодів її: довготерпіння, доброзичливості, скромності, смиренномудрості, поміркованості, щедрості, лагідності, доброти, правдолюбства... Приношення святих плодів милосердя та богопізнання.
Господь звертається до нас так: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить – Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною...” От воно, помазання дверей нашого серця, – помазання вірою! Прийняття в наше життя, в нашу кров і плоть – крові і плоті вчення та життя Ісусових; здійснення в нашому житті праведності Його життя. Бо коли ми причащаємось, приймаємо як основну ідею свого існування новозавітне вино вчення Христового, вчення смирення й любові (науку невипромінювання зла та випромінювання добра, яка змінює розум та звеселяє серце праведника), – то воно стає кров’ю Христовою в нас. Коли ж причащаємось, приймаємо всім єством хліб виконання волі Божої, тобто практично смиряємось, – то він стає плоттю Христовою в нас. Це і є насправді “вечеря Господня”, це і є Пасха новозавітна! Пасха, як “перестрибування”, перехід зі стану рабства гріха в стан свободи духа. Пасха, як коридор з країни, де править світоправитель темряви віку цього, до обіцяної землі торжества правди. Як перехід з краю “духів злоби піднебесних” у царство небесне – царство любові, царство Боже. І цей шлях, цей перехід, це перескочення, ця Пасха – Христос, образ смирення! Як і прорік святий апостол Павло: “Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, а ні в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистоти та правди!”
Наша Пасха – Христос. Він є Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере! Він Той, Хто явив нам шлях спасіння, шлях вдосконалення, шлях смирення. Він і є насправді той Шлях, Він і є та Пасха, як Сам мовив: “Я – Дорога, і Правда, і Життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене”. Він – двері в царство Боже, як написано: “Я – двері: коли через Мене хто ввійде – спасеться...”
Христос є Той, Хто зробив нас братами Своїми, ставши “первородним” між тими вірними, які йдуть Його шляхом – шляхом смирення (невипромінювання зла), шляхом вдосконалення: “І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був первородним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив” (Послання святого апостола Павла до римлян).
Христос – первородний. Він першим пройшов шлях від смерті до життя, як і співається у ці дні в тропарі (основній пісні) свята: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”. Він, будучи безгрішним, явився “в подобі грішного тіла”, і проклав нам шлях через розп’яття і смерть у воскресіння життя. І ми, що знаходимось у “гробах”, чиї серця наповнені духовною мертвечиною гріха – ненавистю та заздрістю, лихою пожадливістю та зажерливістю, що суть ідолослуження, гординею та нелюбовністю, – повинні стати на вказаний нам шлях спасіння. Нам належить розіп’яти в собі гріх разом з Христом – розкаятись, визнати гріхи свої перед лицем Його, подвигом посту й молитви прицвяхувати беззаконня свої до древа святої волі Божої. Ми маємо також вмерти для гріха разом з Ісусом – самозречно зупинитися на шляхах своїх, відкрити серця наші перед небом, припинити чинити гріх, бо віра без діл мертва. А тоді ми духовно й воскреснемо з Господом, пізнавши нарешті омріяну нами свободу, ступивши крок у життя вічне...
Наша Пасха – Христос! І не дай Бог нам принижувати величну суть цього торжества до світського, приземленого розуміння свята як слушної нагоди поласувати шинкою, крашанками та паскою. До речі, паска, святковий кулич – є ще відгомін наших прадавніх язичницьких обрядів, а звичка “святити паску” – це вимушений компроміс церкви з язичництвом, корені якого вже загубилися у глибині віків, і відноситься цей звичай до так званого двовірства, яке гостро викрив у своїй праці “Дохристиянські вірування українського народу” блаженної пам’яті митрополит Іларіон (в миру – професор Іван Огієнко). Зокрема, в розділі “Жертви й обряди”, читаємо:
“Найстарші жертовні церковні приноси – це канун і кутя, що спочатку християнства не дозволялись... Так само й пізніше до церкви приносили не тільки свої духовні молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска – це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням патріарх Царгородський Єремія II. Проте всі намагання викинути це з народного життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується «Молитва во єже благословити брашна м’яса во Святую і Великую Неділю Пасхи»”.
Отож, дорогі брати й сестри, пам’ятаймо про суть свята Пасхи, і нехай звучить в наших серцях радісна й велична пісня пасхального канону утрені: “Воскресіння день, просвітимось, люди, Пасха, Господня Пасха, від смерті бо до життя, і від землі до неба Христос Бог нас привів, пісню перемоги співаючи...”
